Напевно, ніхто вже й не скаже достеменно, коли саме сталася ця неймовірна історія і в якому куточку Всесвіту вона розгорнулася. Можливо, це було ще тоді, коли зорі шепотіли людям сни, а дерева вміли говорити.
Але я розповім тобі те, що підслухала від вітру, коли блукала між шелестливих дібров, те, що прошепотіло мені море, коли ніжно пестило піщані узбережжя. Ті слова, що дзвінко вигукувало Сонце, коли сміючись торкалося пелюсток садів, залитих цвітом. Розповім ту історію, яка обійняла моє серденько теплом — і я передаю її далі, щоб потік добрих обіймів не переривався.
В одній точці нашого безмежного Всесвіту зустрілися якось природні стихії та явища. І вирішили вони затіяти суперечку: хто з них найкорисніший, найважливіший, найцінніший і най-най для Людей і для Природи.
І важливо було їм навіть не те, щоб визначити переможця у цьому різноголоссі, а заявити про себе, нагадати всім про свою значущість та відзначити, які ж вони незамінні та щедрі на користь. Хтось згадував конкретні справи, хтось — абстрактні, але кожен хотів бути побаченим і визнаним. Адже в глибині кожного було це трепетне бажання — знати, що їх присутність важлива.
З цінністю Сонця всі погодилися одразу. Йому варто було тільки трохи сховатись за щільні хмари, щоб усі одразу згадали про ті наслідки, які б відбулися, якби його не існувало. Сонцю навіть не довелося самостійно перераховувати всі свої заслуги. Крім того, складно було не помітити такий величезний об’єкт, що палає жовтогарячим вогнем і помітно вирізняється на тлі інших.
Зашумів Вітер. Його голос лунав упевнено, з трохи зухвалою гордістю в кожному пориві: — От якби не було мене, то Сонце спалило б своїм диханням усе на Землі, бо ж я відповідаю за переміщення хмар!
Дощ рвучко підхопив: — Куди ж без дощу! Вода — це життя. І без мене не було б ані рослин, ані струмків, ані жодної краплі в колодязях! Я зрошую землю, змиваю втому з листя, дарую ковток прохолоди в спеку.
Місяць, мовчазний і врівноважений, заговорив тихо, але впевнено: — Я ж бо теж пов’язаний із водою. Крім того, що я — супутник планети Земля, я ще відповідаю за водні припливи й відпливи. Я керую ритмами сну і пробудження, світла і темряви. Я — нічний маяк для тих, хто шукає шлях у тиші.Він проголосив це, трохи замислився, а тоді додав: — До речі, цікаво мені, а мої сусідки Зірки якусь користь приносять?
Зірки, які до того блищали мовчки, замерехтіли яскравіше. Їхні голоси були легкі, дзвінкі, наче срібні дзвіночки: — Думаєте ми марні? Хоч би як! Ми вказуємо шлях морякам, допомагаємо вченим-астрономам досліджувати космос, а ще даруємо чарівні миті мрійникам і закоханим, які спостерігають за нами вночі. Ми тримаємо в собі мільйони історій і бажань, загаданих у тиші…
Розмовляли, сперечалися, перебивали одне одного, і серед усього цього галасу й руху Сонце помітило, що Веселка якось стоїть осторонь і несміливо посміхається. На правах такого собі лідера з кількості корисних дій серед усіх, Сонце запитало:— Веселко, а ти чому мовчиш?— Я слухаю. Мені так радісно чути, скільки користі всі інші приносять, які неймовірні речі створюють і наскільки є важливими у Всесвіті інші. Я слухаю і радію! Але коли починаю думати, чим я можу бути корисною живим істотам та Природі, я гублюсь і не знаю, що сказати...Навколо Сонця і Веселки, почувши їхню розмову, потроху з цікавості до теми почали збиратися інші природні явища, а Веселка продовжувала свою несміливу мову:— Так, я виникаю, коли зустрічаються ласкаві та сяючі промені Сонця разом із дзвінким водоспадом крапель дощу. Але я не знаю, яка моя користь, крім того, що я з’являюся. Але все ж таки, мабуть, я просто існую без цілі й користі...Сонце задумалося: — Невже немає ніякої користі від тебе? Це якось дивно... Вітре, друже мій. що ти скажеш?

Вітер насупився і пробурмотів: — Ну як нема фактів, отже все зрозуміло. Ти, Веселко, нічого корисного не робиш. Ти марна і нікому не потрібна, бо ніхто навіть не помітив би твоєї відсутності. Не те що моєї чи от Сонця!
Усі замовкли. Тиша заполонила цей куточок Всесвіту.
— Чекайте! А хіба не можна просто так існувати?— Хто це? Хто сказав?— Ми, Зірки, мрійливі й мерехтливі. Не все має бути виміряно користю. Іноді ж просто бути — це найбільший дар!
— І тим, що Веселка є, — додала одна з найяскравіших Зірок, — вона нагадує людям про те, що навіть після найсильнішої зливи вийде Сонце.— Символ того, що все змінюється, що після навіть найсильнішого дощу та буревію з’явиться світло, — долучився Місяць.— Синергія Дощу і Сонця — протилежностей і парадоксів — створює Диво! — підхопило Сонце.— Вона дарує людям посмішку, коли вони її бачать! Люди ж бо просто радіють Веселці як побачать її на небі! — радісно прошепотів Дощ.
Засяяла замерехтіла від щастя Веселка різними кольорами. Її барви стали ще яскравішими, ніж будь-коли — наче від самого серця вона випромінювала світло. Здавалося, що кожна її смужка — це окрема емоція: ніжність, радість, надія, вдячність, тепло. Вперше вона не соромилася того, що просто є. Вперше — прийняла себе не як щось випадкове чи недостатнє, а як дивовижну частину цілого, яке оживає завдяки її присутності.І в цьому сяйві вона відчула: Я не мушу бути кимось іншим. Я вже потрібна, бо я — це я. Моя краса — в моїй цілісності, а моя цінність — у самій моїй появі.
Це було не гучне усвідомлення, не раціональний висновок — а глибоке, тихе відчуття зсередини, яке розливалося теплом по всьому простору навколо. Вона відчула, що належить цьому Всесвіту. Що її місце — тут. І більше не потрібно шукати причин свого існування, бо бути — вже достатньо.І всі стихії зраділи разом із нею. Бо кожен у глибині серця впізнав себе в її історії. Бо кожен — теж просто хотів бути прийнятим без своїх функцій і обов'язків.
Пам'ятай і ти: немає потреби щось комусь у житті доводити. Немає потреби ставати кимось іншим. Твого “я просто є” — вже достатньо.Ти вже диво. Ти вже світло.
Нехай ця історія залишиться у твоєму серці як м’яке внутрішнє тепло. Як памʼять про те, що ти створений просто бути, просто жити — а не виправдовувати чиїсь очікування.
І коли знову захочеться заховатись, бо ти в чомусь не найкорисніший, не найважливіший, не найцінніший — дозволь собі видихнути. Просто дихати. Повернись до себе. І нагадай собі тихо й ніжно: я потрібен цьому Світу. Просто тому, що я існую.
Бо у світі, де все постійно кудись поспішає, найбільша мудрість — дозволити собі бути. Неспішно. Щиро. По-справжньому. Бо в цьому і є Життя.