Якби те, що нам подобається, що ми цінуємо, любимо, стало незмінним і вічним, чи були б ми тоді щасливими весь час? Чи, можливо, саме в непостійності й змінах, які нас часто так лякають, прихована краса щастя в моменті? Якби була можливість залишити щось у житті незмінним, «законсервувати» його або дозволити всьому відбуватися так, як є, — скористалися б ви цією можливістю?

***Так склалися Зірки. Це було закономірно: за Законами Всесвіту все сталося вчасно і саме так, як повинно було статися.
У глибокій темряві та дзвінкій тиші Всесвіту зустрілися дві Планети. Вони не зіткнулися, а саме зустрілися — їхні траєкторії ледь-ледь не торкнулися одна одної, але, не перетинаючись, залишили достатньо простору, щоб розглянути одна одну й водночас не розбитися на мільярди шматочків від зіткнення. Все склалося для них якнайкраще! Їхню зустріч передбачили астрономи з Планети Земля — адже їм видніше зі сторони. Але самі Планети нічого не знали про цю зустріч. Вони навіть не могли подумати про таку можливість раніше.
Одна з них мала дзвінке, мов краплі дощу, ім’я — Лі. А інша — зігріваюче й затишне ім’я — То. Ці двоє здавалися такими нерозлучними й ніби єдине ціле, що міжзоряні Сяючі зірки жартома називали їх одним ім'ям — «Літо». І справді, вони випромінювали таке тепло й світло, що кожна галактика, повз яку вони пролітали, наче розквітала від миті їх присутності.
І правда, зустріч Лі і То була сповнена таких приємних відчуттів! Вони не могли наговоритися і насолодитися присутністю одна одної, здавалося, ніби вони давні добрі друзі, які зустрілися після довгої розлуки з минулих життів. Вони летіли поруч у безкраїх просторах Всесвіту, граючись гравітаційними хвилями, віддзеркалюючи світло одна одної, спілкуючись мовою, яку розуміють лише небесні тіла. Це була легка, тепла, навіть трохи бешкетна подорож, сповнена щирості, прийняття і променистого захоплення. Вони прагнули лише бути поруч, так, як можуть бути поруч дві планети, що рухаються по власних орбітах.Та з часом щось почало змінюватись. То відчула, що Лі іноді стає мовчазною, віддаленою. Лі помічала, що То хоче зупинити рух, ніби закарбувати назавжди цю взаємодію, що виникла. Можливо, у їхньому польоті з’явилося більше очікувань, ніж простору. Можливо, Лі закрутила нова гравітація, або То злякалася невідомості або вразливості в цих відносинах. А може, Всесвіт просто обрав для них новий виток шляху. Хто зна, можливо астрономи з планети Земля і це передбачили своїми розрахунками, але ж «Літо» про це не могли знати...

— Знаєш, Лі, ти віддаляєшся від мене… — тихо мовила То.—Що ти таке говориш? Я просто… рухаюсь. Як і раніше. — Лі намагалася говорити спокійно, але в її голосі вчувалася тріщина.— Але це не як раніше. Ти стала мовчазною. Я надсилала тобі сигнали — ти їх ігнорувала. Я відчувала, як твоя орбіта змінюється. Як ти уникаєш мене. Спершу — зрідка. Потім — все частіше. А потім — просто зникла з радарів.— Я не хотіла зникати. Просто… я не знала, що сказати. Мене почали затягувати інші гравітаційні тяжіння. І ще я почала боятись, що так не може бути вічно, боятись що зникне те світло, яке було між нами.— Але саме твоя мовчанка знищила це світло! Я залишалася в нашій спільній зоні, а ти летіла геть і навіть не пояснювала чому. Я почала сумніватися в усьому, навіть у тому, чи була для тебе хоч трішки важливою.— Була, То. Дуже. Але я втомилася бути тією, ким ти хотіла мене бачити. Я почала втрачати себе в твоїх очікуваннях. І ще — я втрачала себе в намаганні тримати це постійно на одному рівні. Наче я мала бути завжди однакова. Але я різна!— А я втрачала тебе в твоєму мовчанні, Лі. Мені здавалося, що ми могли все, бути різними і сприймати в цьому одна одну. А ти ніби зруйнувала все без слів. Це було мовчазне віддалення. І я не розуміла, чому.— Це не було проти тебе. Це був мій спосіб вижити. Я не знала, як лишитися поруч, не втрачаючи себе. Я боялась, що з кожним обертом навколо тебе я все більше стаю не собою, а тим, ким мала б бути у твоїх очах. Я почала губити своє світло, а без нього я просто перестала бути планетою, якою є.

І Лі, і То було по-своєму боляче через це. Лі полетіла далі своїм шляхом, як і То. Вони не могли зійти зі своєї власної траєкторії — і в глибині своїх мудрих планетарних ядер навіть не хотіли...Кожна залишилась при своєму. Із власними почуттями, з власним болем, і — як здавалося — з власним баченням правди. Вони дивились на одне й те саме минуле, на досвід, але бачили в ньому різне. То відчувала самотність і покинутість. Лі — тиск і втрату себе. Жодна не була винною, жодна не була повністю правою. бо бачили вони цей досвід по своєму. Вони просто стали різними. Від тієї взаємодії, що була між ними, того руху крізь простори Всесвіту вони трансформувались, ніби відбулась огранка.То рухалася далі, зі щемом. Вона відчувала, що з кожним новим обертом її орбіта стає легшою, але серце досі стискалось. Вона злилась, сумувала, пригадувала спільні миті. І щоразу шукала відповідь: що саме пішло не так?А Лі… Лі відчувала полегшення, змішане з провиною. Її простір розширився, вона знову дихала на повні груди. Але водночас їй бракувало То. Її тепла. Її присутності. Її віри. Вона знала — щось справжнє залишилось. І ніколи не зникне зовсім... Між ними залишився слід — простір, у якому досі є щось живе.
Колись, за законами Всесвіту, їхні траєкторії знову перетнуться. Можливо, це будуть уже зовсім інші Планети зовні, лише їхнє внутрішнє ядро залишиться тим самим. І, можливо, вони вже не впізнають одна одну за зовнішньою формою… Але той слід, який вони залишили одна в одній — невидимий, глибокий, світлий — залишиться з ними назавжди. Він пройде крізь час, досвід, нові орбіти і навіть нові імена. Бо щось істинне не зникає — воно перетворюється у частинку внутрішнього світла. І в новій зустрічі саме ця частинка внутрішнього світла створить те відчуття що виникло між ними і в цей раз — ніби старі добрі друзі зустрілись крізь багато-багато життів...
В мандрівці крізь Світи і Галактики ми набуваємо зв'язків від взаємодії з орбітами, які інколи  трансформують, а інколи деформують нашу зовнішню форму. Деякі зустрічі — приємні й дарують лише світло. Інші — викликають бажання якнайшвидше розлетітись у різні боки. Але всі вони — частина нашого власного руху і частина життя.***Іноді дружба — це не назавжди. Але це не робить її менш цінною.Вона могла бути щирою, глибокою, світлою — і лишитися важливою навіть після завершення. Іноді дружба — як дотик планет: не для того, щоб залишитися назавжди поруч незмінними, а щоб змінити траєкторію. Іноді — щоб пригадати себе. А часом — щоб просто прожити цей дотик і з вдячністю рушити далі.Бо дружба, як і життя, — не завжди про вічність. Але завжди про миті  справжності, та вразливості. І саме в цьому є її крихка, але водночас така міцна суть.
А тепер… заплющ на пару хвилин очі. Згадай стосунки, які залишили в тобі відбиток. Того, з ким було світло. З ким щеміло. З ким не склалося — або склалося, але не назавжди.Який слід залишив той дотик? Який слід залишив ти? Що між вами було по справжньому, які миті? І чи справді потрібно було «назавжди», щоб це мало значення?Можливо, цей слід досі світиться десь у твоєму внутрішньому космосі. І цього вже — більш ніж достатньо щоб бути вдячним за цей досвід.