Десь в далекій-далекій пустелі, де не було жодної краплі води і ні росла жодна рослина, не пролітав жоден птах і куди не заходила жодна тварина була собі рослина, під назвою Перекотиполе. Ця рослина не мала коріння, вона рухалася, перекочуючись по розпеченому піску пустелі, туди куди вітер подує і її перенесе. Коли були сильні вітри, цю суху кулю несло в той бік куди дув буревій. Коли сухі пустельні вітри припинялися, тоді Перекотиполе зупинялося і знаходилося в тому місці, куди його доставив вітер.          Одного разу, після сильного-сильного урагану, коли в повітря піднялось і крутилось все-все, поруч із Перекотиполе, впав дуже дивний об'єкт. Це було щось кругле, пласке і неймовірно блискуче. Приземлився цей незрозумілий об'єкт точно навпроти кулястого тіла Перекотиполе. «Ніколи такого не бачила раніше. Що ж це за дивина?» - подумало Перекотиполе і дуже здивувалось такій знахідці.       Був день і сонечко яскраво світило на це Щось. Раптом Перекотиполе помітило, що всередині цього об'єкту було друге сонце серед такого ж блакитного неба, яке було над нашою рослиною і такий самий білий пісок, яким був наповнений бескраїй простір пустелі. Коли настала ніч, то Перекотиполе побачило, що всередині цього об'єкта вже були мільярди зірок і лагідно сяяв Місяць. «Дива-дивні!» - промовило Перекотиполе.      Легкий-легкий вітерець пролетів пустелею і тут, у цьому дивному об'єкті Перекотиполе побачило картинку ще більш незвичну, ніж сонце, зорі і небо, яка в той момент дуже її налякала. «Ой, лишенько! Що ж це за чудовисько!».        На Перекотиполе з блискучого круглого об'єкта дивилося колюче, кулясте, неживе і потворне Щось. Це Щось було таким сухим, що хотілося його чимось напоїти, воно було таким безпорадним і не могло рухатися, що здавалося, зовсім не може без допомоги зовнішніх сил якось переміститися, ця істота була неймовірно колючою, що навіть просто дивлячись на неї відчувалось, як ці сотні голок здатні проколоти наскрізь все, до чого вони торкнуться. Перекотиполе дивилося на Щось уважно, розглядаючи його.       Раптом вітерець злегка колихнув наше Перекотиполе і це щось у круглому об'єкті теж колихнулося в той самий бік. І ще раз. І ще.      Тут Перекотиполе все зрозуміло. Це було її відображення. Таке колюче, потворне, неживе… Дивлячись на цю нещасну круглу колючку Перекотиполе відчуло неймовірну силу співчуття до неї. І, мабуть, вперше до себе… Адже голки кололи насамперед її саму, ці сухі гілочки та колючки ранили її, змушуючи від кожного дотику до поверхні здригатися від болю. Вона не могла сама рухатися туди, куди хотіла, адже тільки якісь зовнішні обставини її пересували туди, куди вони рухались.      Перекотиполе відчула, яка була нещасна до того моменту, поки не зустріла це кругле і блискуче Щось. Вона була впевнена, що проблема її болю і страждань тільки в силі вітру і в його напрямку, в температурі піску, яким вона котиться і що в неї немає вибору, куди вона може йти, що є просто те, що їй потрібно прийняти і котитися, куди прмують стихії та обставини.

 Перекотиполе заплакала, а разом з нею заплакало і її відображення. Сльози капали на колючки, вони змивали пилюку з її сухих гілочок і гілочки ставали з жовтих і сірих зеленішими, сльози текли по її гострим голкам і стікали в розжарений пісок пустелі. Так плакала вона кілька днів і ночей, з нею плакало і її відображення. Але разом із цим, на перший погляд, сумним моментом, відбувалося Диво!      У цієї круглої кульки почали відростати корінці і поступово вбиралися в пісок, проростаючи все глибше і глибше до води, що була в надрах Землі. На колись сухих гілочках почали з'являтися нові зелені паростки! А ще, почали виднітись кілька сяючих білих бутонів, які дуже швидко почали розкриватися, наповнюючи всю суху і неживу пустелю неймовірним ароматом.           Крапельки води, у вигляді сліз Перекотиполя, з'явилися в пустелі вперше за сотні, а може й тисячі років. Вітер побачивши це покликав Дощ, і разом з ним вони наповнили всю пустелю дрібним теплим і дуже сильним дощем. Дощ поливав розпечений пісок, охолоджуючи його і пустеля, в якій раніше не могла рости жодна рослина і не квітла жодна квітка, почала зеленіти і розквітати на очах. У ці, пустельні колись місця, пізніше прийшли різні тварини, адже тепер тут з'явилися озера та річки і вони могли тепер тут жити. З часом у цій пустелі почало рости все більше дерев і кущів і це колись неживе місце стало гарним, наповненим свіжістю та світлом сонця лісом.       А Перекотиполе наростило собі зелені листочки і корінці. Тепер ніякі вітри їй були не страшні! Вона змогла нарешті зупинитсь на одному місці, де змогла розквітати і розростатися, набуваючи сили і краси. А поряд з нею так і залишилося стояти те саме Дзеркало, іноді показуючи її відображення.     Дзеркало дуже приваблювало інших живих істот у цей ліс, адже кожен, хто хоч раз подивився в нього, більше не був тим, ким був раніше. Цей момент погляду на себе в дзеркальну гладь запускав у житті спостерігаючого неймовірні зміни, як от ті, що сталися з Перекотиполем.     Нехай і не завжди ці зміни одразу проявлялись у зовнішньому світі, для того, хто споглядає. Щось змінювалось всередині. Цей погляд у Дзеркало діяв набагато глибше, ніж просто відображення споглядаючого. Він давав змогу побачити себе такого яким він є насправді і побачити свій внутрішній потенціал. А це все безумовно змінює наш погляд на Світ та надихає проявляти ці побачені якості, незважаючи ні на що! І це за собою несе неймовірні та цікаві зміни, день за днем і життям за життям ♡